суботу, 3 квітня 2010 р.

Новий етап розвитку школи

Згідно нової Програми розвитку школи на 2010 - 2015 рік школа буде працювати над допрофільною і профільною освітою учнів.

Учениця 10 - А класу Ольга Вишницька зайняла 3 місце в обласному етапі всеукраїнських учнівських робіт з української мови та літератури МАН.




Зміст

Вступ………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. Історичний роман: становлення і розвиток…………..7

1.1. Передумови виникнення……………………………………………………..7

1.2. Розвиток українського історичного роману……………………...…………8

1.3. Поняття про історичний роман, його специфіку………………………….18

РОЗДІЛ 2. Актуальність історичного роману Р.Іваничука "Орда"……………………………………………………………………………...25

2.1. Роман Іваничук – істинний син української нації…………………………25

2.2. Духовні витоки твору…………………………………………………..…...30

2.3. Символіка роману……………………………………………………………38

Висновки………………………………………………………………………...55

Список використаних джерел………………………………………….58

Додатки…………………………………………………………………………61


ВСТУП

Актуальність роботи. «Будь-який істинний твір мистецтва являє собою діалог з кожною людиною», – таку думку висловив В.-Ф.Гегель. Усі, хто читали роман «Орда» Р.Іваничука, подумки спілкувалися з письменником. Тема пробудження «довірливого» та «незрячого» народу завжди буде залишатися актуальною. Мова йде про духовне прозріння, відродження української нації.

Актуальними для будь-якого народу будуть пошуки шляхів до свого Храму, до віри, до найвищих щаблів самопізнання, самореалізації, як кожної окремої особистості, так і народу в цілому.

Важливо мати в житті певні духовні орієнтири, приклади, ідеали, щоб не згубитися в бурхливому морі людських пристрастей, спокус, страждань, оман.

Швидко плине час… Кануть в небуття деякі постаті… А життя інших, як спалах зірки, коротке, та сяйво від нього буде ще довгі століття освітлювати наш життєвий шлях. Багато було в історії нашого народу і прекрасного і трагічного. Деякі події пройшли непомітно, а деякі просто неможливо забути та викреслити з людської памяті. Саме до таких подій відноситься історія трьохсотрічної давнини – зруйнування російськими військами Петра І столиці козацької вольниці Батурина.

І стало це місто для нас, нащадків, символом нездоланності української нації, незламності духу волелюбного українського народу. «Ординці» своїми ж власними руками, своїм злодіянням витворили Україні образ-символ Батурина як незалежності, відчайдушності і волелюбності українців».

Стан дослідження обраної теми. Розвідка А.Гуляка «Становлення українського історичного роману» (1997) є ґрунтовним аналітико-синтетичним дослідженням провідних тенденцій еволюції жанру в українській літературі. На широкому культурно-історичному тлі ХІХ століття учений з’ясовує найпоказовіші проблеми розвитку епічних традицій у тогочасному національному письменстві, основну увагу приділяючи типології жанру «Чорної ради» П.Куліша.

Є.Баран у монографії «Українська історична проза другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. і Орест Левицький» (1998) ґрунтовно схарактеризовує основні етапи розвитку вітчизняної історичної прози класичного періоду, цілком логічно атрибутуючи її до «завершеного циклу» художнього моделювання минулого, пов’язаного з уснопоетичною творчістю й давнім письменством. Заслуговує на увагу також виокремлення дослідником, сказати б, проміжних форм історичної прози: умовно-історичні твори; белетристичні нариси з історії України; переробки історичних творів інших авторів. Є.Баран осмислює вітчизняну історичну белетристику у взаємозв’язках зі світовою, а прозу О.Левицького – у силовому полі типологічних взаємин із творами інших українських письменників порубіжжя ХІХ –ХХ століть.

Ще в 1950-90-х роках з’явилося чимало синтетичних розвідок із проблем становлення і розвитку історичної літератури. Так, у працях Ю.Андреєва, Н.Воробйової, Б.Козьміна, Г.Ленобля, Р.Мессер, І.Мотяшова, П.Ніколаєва, В.Новикова, В.Оскоцького, А.Пауткіна, С.Петрова, І.Скачкова тощо з’ясовувалися важливі проблеми типології історичної прози, трансформації фольклорної образності в ній, досліджувалися питання ролі творчої фантазії митця, історизму як концепції суспільного розвитку й філософського підґрунтя естетичного осягнення дійсності і под.

Сьогодні історична романістика здійснює зростання її ідейного потенціалу, відбиваючи піднесення духовного рівня сучасника, ускладнення соціальної, моральної, філософської проблематики, яку висуває перед літературою час. Історичні романи, у першу чергу, це – єдність поколінь, спадкоємність духовних традицій, пріоритет загальнолюдських цінностей, усвідомлення того, що без засвоєння і збереження надбань минулого рух вперед неможливий.

Дослідження історичної прози Р.Іваничука через розпорошеність критичних відгуків, лишаються несинтезованими. З усього масиву публікацій варто виділити праці Г.Насмінчук [24-25], І.Роздольської [30] та інших, де проаналізовані, з погляду жанру і стилю, романи „Мальви”, „Журавлиний крик”, „Черлене вино”, „Манускрипт з вулиці Руської”, „Вода з каменю”, „Четвертий вимір”, „Шрами на скалі”, які стали етапним моментом утвердження письменника саме як автора історичної прози.

Тож, твори прозаїка на історичну тематику ставали об’єктом уваги літературознавців, але з огляду на широту творчого доробку письменника, на відокремленість деяких досліджень можна говорити про те, що ґрунтовне висвітлення отримали лише деякі аспекти його історичної прози, що зумовлює необхідність поглибленого вивчення твору Р.Іваничука «Орда».

Об’єктом дослідження є роман «Орда» Р.Іваничука.

Предметом дослідження стала історична й художня правда твору, жанрова специфіка, духовні витоки й символіка.

Мета роботи – полягає в осмисленні й аналізі роману «Орда» Р.Іваничука.

Основними завданнями роботи є:

- дослідити передумови розвитку українського історичного роману;

- проаналізувати та дослідити історичний контекст твору відповідно до проекцій на день нинішній;

- співставити життєвий і художній матеріал роману;

- розглянути часовопросторову будову твору, який яскраво висвітлює перший в історії геноцид українців, варварське зруйнування гетманської столиці;

- проаналізувати жанрову специфіку твору (роман-притча, роман-псалом);

- дослідити символіку роману;

- розкрити актуальність історичного роману Р. Іваничука «Орда».

Методи дослідження: У роботі реалізовано поєднання історико-літературного й порівняльно-типологічного методів, застосовано аналітично-описовий метод, який полягає у відборі, описі та аналізі матеріалу.

Наукова новизна роботи полягає в аналізі історичного роману "Орда" Р.Іваничука, в розкритті актуальності твору щодо відродження та збереження національного духу.

Практичне значення: матеріал цієї роботи може бути використаний на уроках української літератури з позакласного читання, при вивченні факультативного курсу з історії української літератури ХХ століття у старших класах загальноосвітніх шкіл, а також шкіл з поглибленим вивченням української мови та літератури, в гімназіях, ліцеях, коледжах. Також матеріал дослідження може бути використаний під час проведення тижнів української літератури та тижнів історії України.


Розділ 1. Історичний роман: становлення і розвиток

1.1. Передумови виникнення

Сьогодні розвиток історичної науки набуває особливого значення. На очах майже одного покоління проходять зміни не тільки в змісті наукового знання і в методах його одержання, але й у формах зв’язку науки з суспільством, в організації різних структур нашої держави. Для істориків головною проблемою є осмислення того, що ми переживаємо на основі власної історії та світового досвіду. А завдання письменників в доступній формі, застосовуючи всю силу художнього слова, донести до людей всю велич і високу духовність, з давніх-давен притаманну українському народу, а також розкрити причини, які нищать все людяне в серцях, штовхають декого на вчинки, за які йде розплата не тільки у фізичному розумінні, а й в інших вимірах.

Вивчення традицій в історії історичної науки зобов’язує, в першу чергу, звернутись до змістовного аналізу історичної літератури. Відомо, що історіографія надто охоче йшла на компроміси або на пряму підлеглість владі, інтенсивно створюючи численні міфи, що спричинилися до глибокої дискредитації історичної науки, котра вже ніби втратила і право називатися наукою [1, 56].

Сьогодні історична наука, щоб бути дійсно наукою, повинна зайнятися розробкою нової концепції, нових підходів, перш за все, методологічних та філософських. Це, звичайно, не означає, що маємо безоглядно заперечити набутки минулих часів. Адже наша історіографія репрезентована такими іменами як Микола Костомаров, Володимир Апанович, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич та ін., має досягнення, що "становлять гідну історіографічну та історіософську спадщину світової історичної науки і гордість української національної історичної школи із стійкими науковими традиціями. Адже скрізь і завжди в історії всіх наук ми бачимо, як протягом одного, двох, трьох поколінь одночасно з'являються талановиті люди, піднімають на значну висоту окрему галузь духовного життя людства і потім не мають собі заступників" [10, 11].

Традиційні прагнення істориків передусім полягали в правдивому віддзеркаленні минулого і в поверненні історії функцій “вчительки життя”, як дороговказу нашого буття, основою якого є поміркованість, практичність та реалізм. Історія покликана допомогти індивідууму відокремлювати істинне і правдиве від хибного й неймовірного, відрізнити справжню політичну і державну мудрість від уявної. Крім того, національна історія має репрезентувати народу всю героїку та трагедію його минулого, переконати його в тому, що він здатний будувати і мати державу не гіршу від інших народів, здатний захищати і вдосконалювати її.

Історична наука має багаті традиції дотримання вченими об’єктивності в оцінці історичних явищ та подій. М.Драгоманов вважав, що наукова історія мусить розказати усі факти, які мали вплив на життя краю і народу, що, досліджуючи питання історії українського народу, як і інших народів, варто мати на увазі “тільки наукову правду” [3, 26].

Наша історична наука мусить не лише стати правдивим віддзеркаленням української культури, давати докладні й перевірені за джерелами відомості про минуле української нації, а й вчити сучасні й майбутні покоління правдивої історії. Без знання історичної правди важко будувати майбутнє.

Висока громадська мужність і незалежність від думок авторитетів, дотримання правди-істини у висловленні своїх думок і поглядів на історичні події і загальнолюдські цінності мають особливе значення. Правдива історія повинна сприяти побудові майбутнього.

Неоціненне значення для становлення нової української літератури мають твори XVII-XVIII ст. Літописці Самовидець, Грабянка і Величко, очевидно самі були свідками усіх тих подій, що переважно в хронологічному порядку подають епізоди історії нашого народу. Спочатку вказують на ті факти, які спричинили визвольну боротьбу проти польської шляхти, а потім детально описують війну, життя народу в цей період, внутрішнє становище України та її стосунки з іншими державами.

Літописці висвітлюють і коментують цілий ряд проблем тогочасного життя, що є цінним джерелом для дослідження історії України другої половини XVII ст. «Літописи Самовидця», «Действія презельной брани», «Летопись событий в юго-западной России в XVII-м веке» створені на багатому історичному матеріалі, тому є життєвою правдою про героїчне минуле українського народу, його багатовікове страждання.

Літописці яскраво подають нам, сучасникам, подвиги видатних воїнів, зокрема Хмельницького; оспівують хоробрість, кмітливість козацтва, передають психологічний стан ворогів.

Гордістю проймаємося, коли читаємо про героїчні подвиги нашого земляка з Мерефи Івана Сірка. Самійло Величко описує його з любов'ю, бо він став легендарною постаттю нашої історії. Цінність цих літописів полягає і в тому, що вони стали предметом уважного вивчення письменниками та істориками наступних поколінь, допомагали їм розібратись у складних історичних подіях XVII ст. У козацьких літописах відображена боротьба народу за свої національні права, за незалежність України, за самобутній шлях її розвитку.

1.2. Розвиток українського історичного роману

Головними структурними елементами роману є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет. Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), роману властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи. Залежно від різновиду роману, авторського стилю чи творчої манери письменника співвідношення між ними різноманітні – від переваги оповіді (розповіді), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у психологічному романі, опису в документальному романі).

Розповідач у своїй класичній формі, сформованій реалістичним романом, авторитарний творець уявного світу, котрий верховодить образами, формує їх, замикає в міцних, остаточних рамках своєї інтерпретації та оцінки.

Роману ХХ ст. притаманний інший тип розповідача: розповідач вступає у «діалогічні стосунки з чужими свідомостями» [2, 194]; інші свідомості є рівноправними щодо нього. В такого роману є своя традиція – від Ф.Рабле, М. де Сервантеса, Х.-Я.-К. Гріммельсгаузена. Та особливо виразно вона виявлена у психологічному романі «Брати Карамазови» Ф.Достоєвського. В українській літературі елементи діалогічності, поліфонії наявні в «Перехресних стежках» І.Франка.

Розповідь визначає і сюжетну схему роману: від найпростішої, епізодичної, яку частіше спостерігамо в повісті, оповіданні, до складної, розгорненої, притаманної творові з багатолінійним сюжетом. Якщо в романі ХVІІІ – ХІХ ст. сюжет, як правило, відповідає хронологічному й логічному розгортанню подій, то у ХХ ст. він порушений причинно-часовою послідовністю, бо автор зміщує хронологічний і логічний перебіг подій. Пов'язані ідейним задумом, сюжетом, персонажами, романи утворюють дилогії, тетралогії та цикли.

Роман ХХ століття – це різноманітні типи й різновиди роману, при формуванні яких виразно спостерігається змішування жанрів. Єдиної класифікації різновидів роману немає. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних засад "розрізняють роман просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний тощо. За змістом – соціальний, сімейно-побутовий, соціально-побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригодницький, біографічний, науково-фантастичний та ін." [20, 154].

За часом розгортання сюжету – історичний (зображуються минулі події), сучасний (зображуються теперішні події), роман про майбутнє (зображуються передбачені автором події, наприклад, у науково-фанастичному романі).

За тематикою чи зображуваним середовищем – урбаністичний роман, мариністичний роман, часом їх вважають підвидами роману, класифікованих за змістовим принципом, (наприклад, автобіографічний роман – різновид біографічного, роман на тему села — різновид соціального, родинний роман — різновид сімейно-побутового).

В Україні роман з'явився пізніше, ніж в інших країнах Європи, що було зумовлено культурно-політичною ситуацією, гострою цензурою, що переслідувала все українське. Спочатку українські романи писалися російською мовою (Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Пантелеймон Куліш).

Першим історичним романом українською мовою є «Чорна рада» Пантелеймона Куліша (1846). Розвиток українського роману пов'язаний із творчістю українських письменників ХХ століття: Володимира Винниченка, Віктора Петрова, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового, Уласа Самчука, Наталени Королеви, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Володимира Дрозда, Віктора Міняйла, Івана Чендея, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Романа Горака та ін.

Історична тематика віддавна посідає одне з чільних місць у вітчизняному літературному процесі як з огляду на суто кількісні виміри, так і в аспекті рівня художнього моделювання минулого засобами словесного мистецтва. Струмінь цієї проблематики в національній літературі надзвичайно потужний – від «Повісті врем’яних літ», «Історії Русів» через історичні твори Т.Шевченка, П.Куліша, В.Будзиновського, М.Старицького до сучасних романів П.Загребельного та Ю.Мушкетика.

«Творча еліта України повсякчас прагнула в образній формі узагальнити найважливіші віхи історичного буття етносу. Як на нашу думку, маємо справу із запропонованою сучасним французьким філософом М. Ферро дефініцією «матриця історичної пам’яті». Йдеться про сукупність етнонаціональних стереотипів сприйняття власного минулого. Особливістю ж етнічної пам’яті є здатність пробуджуватися й повертати до колективної уяви те, що, здавалось би, цілком забуте» [16, 165].

Слід сказати також про особливу роль історичного письменства у розв’язанні виховних завдань, що стоять перед літературою й мистецтвом. Адже позасумнівним є той факт, що ідейно й художньо досконалі історичні твори слугують одним із засобів вираження національної самосвідомості народу. Вони не дистанціюють нас від дня нинішнього, а, навпаки, посутньо сприяють глибшому осягненню минулого, спроектованого на проблеми сьогочасні.

Історичні твори українських авторів (особливо епічні) прикметні широтою тематичного діапазону – від доби Київської Русі до переломних подій минулого століття. Осібне місце в нашому письменстві належить творам про державницькі змагання нації, що супроводжували весь бездержавний період її історичного розвитку. Перебіг поворотних моментів національно-визвольних рухів був об’єктом художніх спостережень багатьох письменників. Назвемо у зв’язку з цим роман П.Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницький…» (1829) – предтечу українського історичного роману. Уже зверненням до героїчної минувшини письменник виходив за межі хутірського життя, сімейних інтересів і конфліктів, порушуючи суспільно важливу тематику й розширюючи жанрово-тематичні обрії дошевченківського українського письменства.

Відкидаючи етнографічно-побутову описовість, П.Білецький-Носенко прагне заглибитися в сенс духовного й матеріального буття українського народу, заакцентувати його національну самобутність. Своїм твором він утверджував довір’я до історії, спрямовував літературу на висвітлення конкретно-історичних джерел українського життя. Поза сумнівом, на ідеологічну концепцію роману вплинули світоглядні принципи, властиві тогочасній дворянській інтелігенції – генеалогічні шукання, спогади про колишні привілеї, загострений патріотизм і под. Одначе заслугою письменника є справді велика проникливість у з’ясуванні причин національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького – соціальний, національний і духовний гніт, що його терпіли українці від польської шляхти.

У романах М.Старицького «Богдан Хмельницький» (1896-1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останні орли» (1901), «Розбійник Кармелюк» (1903) тощо чітко простежуємо тенденцію до реалістичного відображення історичних подій, зображення людини в її органічних зв’язках із середовищем. Письменник тяжів до відтворення внутрішнього стану індивіда на тлі суспільно значущих подій, порушував серйозні питання суверенітету України, її взаємин із Туреччиною, Польщею, Росією, художньо осмислював подальші шляхи розвитку нації, утверджував гуманістичні ідеали. Упадає в око й те, що художній вимисел у творах романіста ніде не виходить за межі ймовірного, не руйнує логіки загальновідомих фактів. Показуючи гетьманів і рядових козаків, керівників повстанських загонів і звичайних селян, М.Старицький безкомпромісно засуджує соціальне насильство, виступає за громадянську й національну самосвідомість.

Доба Хмельниччини й період, що настав невдовзі по смерті гетьмана, широко змальовується в історичних романах І.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899). Видатний письменник продемонстрував тут категоричне несприйняття традиційних уявлень польських і московських авторів проукраїнську історію як невід’ємну складову загального історичного процесу Речі Посполитої та Росії. У художній формі митець переконливо обґрунтовував ідею самостійного розвитку української нації. Тому обидва твори сповнені картин збройного опору українців підступній «дипломатії» Варшави і Москви, що всіляко прагнули знищити їхні духовно-національні традиції.

У реалістичній тональності зображує І.Нечуй-Левицький побут, звичаї, одяг представників різних національностей, інтер’єри й батальні сцени. Часто письменник удається до гіперболізованих порівнянь і метафор, у «вальтерскоттівській» манері детально показує тогочасну архітектуру. Прикметно, щорівнобіжно з реалістичною в історичних творах прозаїка виявляються романтична (інтимне життя персонажів) та натуралістична (епізоди катувань) тенденції.

Найбільші твори А.Кащенка – «Борці за правду», «Під Корсунем» (обидва – 1913), «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо» (обидва – 1914) – присвячені історії України від початків козаччини, визвольної війни під орудою Богдана Хмельницького до заснування Задунайської Січі. Образне мислення письменника спиралося на традиції української прози ХІХ століття. Пошуки нових засобів художнього моделювання дійсності, характерні для літератури початку минулого віку, не відобразилися в його творчості.

Головне для белетриста – актуалізувати лицарські сторінки минувшини, суголосні, з його погляду, сьогоденню, висунути патріотичну ідею «української окремішності» (І.Франко) – запоруки повнокровного розвитку нації. Саме тому в умовах ідеологічного прессингу совєтських часів, що мав на меті втримати під суворим контролем духовне життя народу, на твори А.Кащенка було накладено табу. Доволі популярними свого часу були такі твори історичної прози, як «Любі бродяги» (1927), «Надзвичайні пригоди бурсаків» (1929) В.Таля (Товстоноса), «Козак і воєвода» (1929), «Слово й діло государеве» (1930) М.Горбаня, «В тумані минулого» (1929), «Шляхом бурхливим» (1930) Г.Бабенка, «Богун» (1931) О.Соколовського, «Людолови» (1934) З.Тулуб та ін.

Письменники зверталися до маловідомих сторінок історії українського народу, осмислювали причини й перебіг його багатовікової боротьби за національний суверенітет.Головною справою життя Б.Лепкого стало створення на рубежі 1920 – 30-х років багатотомної монументальної повісті «Мазепа» («Мотря», «Не вбивай!», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер»). Письменник використав надзвичайно багатий фактичний матеріал, а в художній інтерпретації вітчизняної історії органічно поєднав ліричні й романтичні первні. У часи, коли Москва вперто проголошувала гетьмана Мазепу зрадником, Б.Лепкий показав його правдиво – як державного діяча-патріота, справжнього європейця, спростовуючи в такий спосіб деструктивні підходи чужинців до українськоїісторії.

Широкі епічні картини протидії українського народу польсько-шляхетській колонізації розгортаються й у романах І.Ле «Наливайко» (1940) та «Хмельницький» (1957–1965). Письменник, зокрема, розвінчує експансіоністські устремління завойовників, пояснюючи цим рішучу боротьбу пригнобленої нації проти національно-релігійного уярмлення. У центрі обох романів – видатні історичні постаті, тому сюжетний рух пов’язаний із біографіями, основними етапами формування характерів. Тим часом усе в творах підпорядковується відображенню доленосних історичних подій, що впливають на весь народ і, ясна річ, на головних персонажів, які перебувають найближче до них. Образи Наливайка та Хмельницького сповнені героїчної романтики, почерпнутої автором із уснопоетичних джерел і класичної вітчизняної літератури.

Одним із кращих творів про національно-визвольні змагання під керівництвом Хмельницького донині по праву вважається роман П.Панча «Гомоніла Україна» (1954). Твір прикметний довершеністю композиції, конкретністю у відтворенні історичних реалій тієї доби, майстерним використанням фольклорних традицій.

Органічним поєднанням історіографічних джерел і аргументованих авторських гіпотез характеризуються романи С.Скляренка «Святослав» (1959) та «Володимир» (1962), що переносять читача в епоху Київської Русі. Як зазначала критика, ці твори відчутно перегукувалися із сучасністю, сприяли критичнішому осягненню подій дня нинішнього, викликали гордість за істинний патріотизм далеких пращурів [14, 76].

Українець повсякчас спирався на предківські традиції егелітарного усвідомлення волі, державної влади, що втілювалися у виборному принципі козацтва й рівноправності всіх членів соціуму. Властиво, саме це змушувало його брати до рук зброю і протистояти іноземній агресії (татарській, польській, австро-угорській, московській та ін.). Воля, загартована у віковій протидії різним ординцям, із часом стала органічною складовою національного характеру українця, що гарантувало йому впевненість у власній правоті й у тому, що господарями на своїй землі є ми, а не заброди-чужинці. Зауважені моменти знайшли переконливе художнє втілення й у творах новітньої історичної прози. Зокрема, це романи П.Загребельного «Я, Богдан» (1983), Р.Іваничука «Четвертий вимір» (1984), «Журавлиний крик» (1988), Валерія Шевчука «На полі смиренному»

(1983), Г.Колісника «Полин чорний, мак гіркий» (1987), «Мазепа – гетьман» (1989), Ю.Мушкетика «Прийдімо, вклонімося…» (1996), твори А.Дрофаня, Р.Іванченко В.Малика, Т.Микитина, Д.Міщенка, В.Чемериса, Р.Чумака тощо. Уважне їх прочитання засвідчує поглиблений інтерес авторів до проблем зв’язку часів, історичної пам’яті, прямування до епічності у відтворенні переломних подій вітчизняної історії, втілення українських традицій і національних ідеалів. Як бачимо, за понад двохсотлітню тяглість побутування українська проза надбала поважну кількість творів про національно-визвольну боротьбу народу. Не випадково ж ці твори донині викликають неабиякий інтерес з боку істориків і теоретиків літератури.

Так, у дослідженнях М.Ільницького [16-17] на особливу увагу заслуговують роздуми про роль документа в історичному творі, фольклоризм останнього, положення про автора як своєрідного коментатора чи учасника зображуваних подій. Учений виокремлює й дві художні домінанти, що співіснують у творах про минуле: вальтерскоттівський типроману, героєм якого не є конкретна історична особа; твір, зорієнтований на історично- достовірний показ життя, де домисел відіграє допоміжну роль. Характерно, що вже в одній із ранніх розвідок М.Ільницький зауважив: «… історична тема в літературі – це посилено пульсуюча думка, а не лише опис, відтворення подій та фактів. Наша література дозріла до художнього відображення історії духовної, історії мислячої, історії ідей. Черпати з криниці минулого досвіду ту цілющу воду, яка оздоровлює й нашого сучасника, – найперше завдання» [16, 95].

У монографії Б.Мельничука «Випробування істиною» (1996) в новому

методологічному ключі досліджуються основні етапи поступування вітчизняного історико-біографічного письменства. Одначе на цьому тлі вчений розгортає ряд важливих теоретичних міркувань, зокрема, щодо художнього вимислу й домислу: «…художній вимисел – то приналежність творів, де змальовуються обставини й люди, яких насправді не було, а художній домисел має місце там, де інтерпретуються реальні особи та достеменні історичні факти. Це з одного боку. З другого ж виходить, що за допомогою вимислу проникають в суть інтерпретованого, а домисел дає змогу воскресити характерніісторичні деталі» [21, 37].

1.3. Поняття про історичний роман, його специфіку

Історичний роман – це один із найдавніших відомих жанрів літератури. Завдяки саме йому науковці і прості читачі відтворюють багато сторінок нашого минулого, яке, нажаль, в окремі моменти нашого скороплинного буття просто назавжди знищується часом і самими людьми. А деякі факти просто перекручуються заради примхи окремих марновладців та з часом вкриваються такими прошарками вигадок, брехні, що дуже важко пересічному громадянину доторкнутися до голої правди та відрізнити справжнє від історичних підробок.

Роман — великий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, в якому життя людей розкривається на тлі історичних або соціально вагомих обставин.

Роман історичний — побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи [20].

Історичний роман започаткували твори про Олександра Македонського, Троянську війну з І ст. н. е., а також французькі псевдоісторичні романи XVII ст. У них історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а. історичні факти нерідко підмінювалися фантастикою (звідси назва "псевдоісторичний роман"). Перший справжній історичний роман створив В.Скотт ("Уеверлі", "Роб Рой", "Айвенго", "Квентін Дорвард"), котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву "вальтерскоттівський", справив великий вплив на розвиток романів історичних в європейських літературах. В епоху романтизму він став одним із найбільш поширених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історіософією.

Історія – правдива розповідь про події минулого. «Історичний роман», таким чином, можна було б визначити як «правдивий вимисел». У самій назві жанру полягало протиріччя: назва поєднала, здавалося б, несумісні, взаємовиключні поняття. Задача теоретиків і апологетів жанру полагала в тому, щоб довести можливість правдивого вимислу і вигаданої правди.

Поняття правди – одне з центральних у романтичній естетиці. Для романтиків 20-х років правда майже ототожнюватись з історією. «Метафізична», абсолютна правда, яку шукали раціоналісти XVIII сторіччя, правда для всіх часів і народів поступилася місцем правді історичного розвитку, що вічно змінюється, рухливій, але справедливій, що неухильно прямує до ідеалів.

У новому її розумінні правда одержала найбільше повний вираз в історичному романі. Історична правда, що складається з маси відносних істин, потребувала широких узагальнень і водночас максимальної конкретності. І те й інше досягалося засобами мистецтва, що зливає воєдино роботу філософського розуму і художньої уяви.

Історичний процес, тобто безупинне становлення людського розуму і суспільства, – це процес боротьби. Щоб зрозуміти його, потрібно зрозуміти глибокий внутрішній конфлікт, у якому коріниться причина руху. Така задача історичного роману, що завжди зображував боротьбу не стільки окремих осіб, скільки історичних сил.

Історія, на думку романтиків, – це життя народу, тому його інтереси і пристрасті, його думки входять в зміст історії. Та чи інша подія може набути значення в залежності від того, як відбилося вона у свідомості народу. Тому історія фактів і історія характерів повинна бути доповнена історією думок. Так романісти відкривали собі шлях до вивчення народної свідомості і реально інтепретували марновірства і легенди, що раціоналістам XVIII сторіччя здавалися дурницею або масовим психозом. роман фольклор в усіх його формах, – від переказів і пісень до повір'їв і прислів'їв. Історична правда наполегливо потребувала чудесного, тому що чудесне жило у свідомості далеких епох, відбивало інтереси народу і спонукало його до дії.

Кожна епоха вирішує особливу задачу, що визначає усі її процеси, створює її єдність і відрізняє її від інших. Історичний роман повинен зрозуміти цю задачу і цю єдність і пояснити події не дрібними причинами психологічного характеру, не випадками, що виникають у житті, не примхою государя і не капризами двору, а законами епохи.

Проте усе, навіть особо прославлені історичні романи повні біографічних, побутових, психологічних деталей, і всякого роду випадків, що вторгаються в мирне життя героя і спрямовують його на нові, несподівані шляхи. "Пригода ніяк не виключена з господарства історичного роману, – навпроти, вона для нього характерна, але випадок, що раптом перевертає хід подій, втрачає свою самостійність" [31, 56]. Він є результатом обставин і тенденцій, взаємовідносин сил епохи, що борються. Вторгнення випадку є прояв закономірності і доказ її.

Одним із законів історичного жанру був закон перспективи, без якої неможливо було б осмислити події і створити єдність твору, – а про це романісти-романтики тривожилися не менше, ніж драматурги-класики. Потрібно було показати, куди ведуть події, до чого приходить епоха, показати майбутнє, що виникає з руїн минулого в катастрофах сучасності. Романи, що зображують середньовіччя, повні трагічних і страшних подій, – інакше історична правда була б перекрученою. Але чим страшніше і трагічніше події, тим світліше обрії, виразніше поступальний хід історії і доцільність подій, що відбуваються..

Історичний роман – жанр, що має двохсотлітню історію і ще довшу передісторію. Він розвинувся в умовах романтизму, точніше, початок йому поклали романи В.Скотта, але в ідейному сенсі він спирається більшою мірою на оптимізм та історизм просвітницької епохи, аніж на ірраціоналізм і песимізм, властивий головній лінії розвитку романтизму. Що стосується наративних методів, то В.Скотт, а пізніше і його численні послідовники запозичили і значну кількість “літературних реквізитів” із лицарсько-авантюрних, готичних, сентиментальних і псевдоісторичних романів, які до певної мірі становлять передісторію жанру історичного роману.

Суттєвою новизною, яку вносить В.Скотт в історичний роман, був інший погляд на саму історію і спроба оживити специфічний дух епохи, про яку йдеться в тому чи іншому романі, а також прагнення довести зміст до певної кореляції з сучасністю.

Скоттівська модель роману мала величезний успіх в усій Європі, його послідовники з’явились майже у всіх європейських літературах. Не були винятками українська й хорватська літератури.

Такий тип історичного роману "залишився панівним в європейських літературах протягом усього ХІХ ст. поряд з лише частковою редефініцією жанру в деяких творах періоду зрілого реалізму. Та редефініція була викликана передовсім пристосуванням літературної форми до принципів реалістичної поетики (найкращим прикладом у цьому плані може бути відомий роман Л.Толстого “Війна і мир”)" [19, 67].

У літературі ХХ ст. історичний роман зазнає численних змін. Вони відбувалися під впливом тогочасних поетик, спочатку модерністської, а потім і постмодерністської. Романи Г.Броха “Смерть Вергілія” і М.Юрсенар “Мемуари Адрiана” могли б являти собою приклад рефлексу модерністської, а романи Дж. Барта і У.Еко – постмодерністської поетики. Слід додати, що історичний роман типу романів В.Скотта й надалі існує, але дещо витіснений на маргіналії літератури.

Основною новизною, яку приніс сучасний історичний роман у порівнянні з його класичним зразком, є неприхований сумнів щодо основних, ще донедавна беззаперечних, новочасних тез про сенс історії, місце і роль людини в ній. Із того скепсису й релятивізму дедуктивним методом можна було б вивести і основні поетичні особливості сучасної літератури загалом, а сучасного історичного роману зокрема.

Історичний роман з’являється в час, коли в європейській філософській та суспільній думці формується новітня концепція історії, яка, з одного боку, рішуче пориває з античним розумінням циклічного руху часу, а з другого боку, пориває й з юдейсько-християнским есхатологічним розумінням, яке сенс історії вбачає у потойбічному і є перетворенням цього есхатологічного потенціалу у віру в необмежений прогрес людства. Одним із виявів у літературі цієї віри і сформованої філософією Просвітництва історичної свідомості є історичний роман.

Для реалістичного історичний роман XIX-XX ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через те історичний роман нерідко виконує певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного історичного роману характерне зближення з іншими різновидами роману — пригодницьким, сенсаційним, психологічним та ін. Його мова, як правило, певною мірою архаїзована. В українській літературі зразками історичного роману вважаються: "Чорна рада" П.Куліша, "Сагайдачний", "Корнієнко" А.Чайковського, "Упирі" Ю.Опільського, "Людолови" З.Тулуб, "Гомоніла Україна" П.Панча, "Євпраксія", "Диво" П.Загребельного, "Святослав", "Володимир" С.Скляренка, "Предтеча", "Під вічним небом" Вас. Шевчука, "На полі смиренному" Вал. Шевчука, "Мальви", "Орда" Р.Іваничука "Гнів Перуна", "Золоті стремена" Р.Іванченко, "Яса" Ю.Мушкетика, "Меч Арея", "Похорон богів" І.Білика та ін.

У ХХ столітті досить поширеними стали химерні романи. Роман "Орда" Р.Іваничука теж тяжіє до такого типу романів. Тому доцільним вважаємо подати визначення "химерний роман – це роман у якому наскрізним, центральним елементом є умовність" [19, 126]. Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.

Традиційна притча – це невелика повчальна оповідь з життя людей, яка набуває узагальненого змісту завдяки лаконічності у зображенні персонажів, відсутності часо-просторових характеристик (або їх вторинності, якщо вони є), і якій притаманна тричленна будова (зав’язка, дія, мораль); роман-притча – це роман, для якого притаманні такі ознаки: високий рівень узагальнення (що виявляється у філософічності та вагомому морально-етичному навантаженні змісту твору), двоплановість (наявність плану подієвого та концептуального), специфічні хронотопні характеристики (за конкретним часом і місцем дії виступає позачасовий та позапросторовий характер оповіді), моделювання (ситуацій, персонажів), параболічність, герої твору виступають як носії певної тези-ідеї; притчевість – це така якість художнього твору, яка виявляє завуальоване, приховане у тексті, його вихід на морально-етичну та філософську проблематику на високому рівні узагальнень [19, 162-176].

Таким чином, притча, пройшовши довгий шлях перетворень і видозмін у літературі, породила нові жанрові модифікації, які якісно відрізняються від первинних зразків біблійних притч. Окрім того, жанр дав життя новій властивості художніх творів – притчевості. Ці три іпостасі притчі – оригінальне явище у літературі, яке потребує постійного вивчення.

Отже, історичні романи, як і взагалі історичні літературні твори, – явище складне й неоднозначне. Вони мають певні, притаманні лише їм, особливості викладу, трансформації історичної правди в художню.

Основними принципами (прикметами) історичних романів є наявність історії (документів, досліджень), історичного конфлікту, справжнього історичного героя, достовірність викладу матеріалу й різною мірою використаних домислу та вимислу в їх осмисленні та інтерпретації.

В історичному романі правда історична багатовимірно, різнопланово, поліфонічно поєднується із правдою художньою, історичний факт – із художнім домислом, справжні історичні особи з особами вигаданими, вимисел уміщений у межі зображуваної епохи.

Історичний роман не задовольняється повторенням даних історичної науки, а осягає спільний із нею матеріал за законами художньої трансформації дійсності. В історичному романі створюється художній світ – не регламентований у панорамності, не обмежений ні в часопросторових вимірах, ні в кількості персонажів і сюжетних ходів, перипетій, переплетінь, у типі характеротворення – неквапливому, поетапному, описовому, саморозкриттєвому.


РОЗДІЛ 2. АКТУАЛЬНІСТЬ ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ

Р.ІВАНИЧУКА "ОРДА"

2.1. Роман Іваничук – істинний син української нації

Роман Іваничук — автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній!» («Спрага»). Але найбільшу популярність він здобув як історичний романіст. Його «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Журавлиний крик», «Бо війна війною», «Орда» — це різні часи, різні географічні терени, різні жанрові підвиди історичного роману.

Відомий український письменник народився 27травня 1929 р. у с. Трач, тепер Косівського району Івано-Франківської області. У 1957 р. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, працював викладачем мови й літератури. У 1963-1990 pp. працював у редакції журналу «Жовтень» (нині – «Дзвін»), з 1990 р. завідував відділом прози.

Талант дістався тому, хто його вартий. Саме такі слова стосуються прозаїка Р.Іваничука. Прийшовши в українську літературу безіменним юнаком з глухого гуцульського села, Роман Івановичстав тепер широковідомим письменником, і не просто майстром епічного жанру, а популярним історичним романістом. Іваничук заглибив свій письменницький талант в історію як пристрасний сучасник, мислитель, який дошукується джерел духовної краси і неопалимої віри нашого народу в його найсвятіші ідеали.

З тих читаних в дитинстві книжок Р.Іваничук, за його словами, навчився переживати історію, відчувати її на дотик душі. Письменник довго й уперто відшукував у собі своє власне слово, і ця мужня терплячість потім великодушно віддячить йому. Після написання роману «Мальви», тяжких випробувань, які прийшли разом з виходом роману у світ, письменник скаже: «Я зрозумів: до кінця днів своїх не матиму сили покинути історичний жанр».

Вміння «слухати історію» притаманне не не кожному — навіть винятково обдарованому художнику слова. Письменник має бути одночасно й істориком, і своєрідним архітектором. Додамо до цього виснажливу багаторічну дослідницьку працю. Хист історичного повістяра й романіста справді рідкісний. Історична тема як жодна інша, дуже підступна, не кожен за неї візьметься, а коли й осмілиться, – магічна її таїна не кожному відкриється. Все своє зріле життя Р.Іваничук займається літературою, і ми маємо право й потребу всю дистанцію його шляху оглянути саме під літературним кутом зору, історичним,психологічним.

Як літератор Р.Іваничук виховувався в атмосфері новелістичної школи Стефаника, яким захоплювався батько письменника, сільський учитель і перший його літературний наставник. Та й народився Р.Іваничук недалеко від Стефаникового села, теж на Покутті, — у с. Трач, що на Коломийщині, і вчився у тій самій Коломийській гімназії (цей період, як і саму гімназію, він згодом із любов'ю опише в автобіографічному творі «Благослови, душе моя, господа...», 1993).

Уже перший опублікований твір Р.Іваничука — новелу «Скиба землі», видрукувану 1954 р. в студентському альманасі Львівського університету, де він навчався на філологічному факультеті, схвально зустріла критика. Великий успіх випав на долю його першої збірки малої прози «Прут несе кригу» (1958).

Самовимогливість, самокритичність і невтомну працьовитість, властиві Іваничукові, добре ілюструє його перший роман «Край битого шляху» (1962). Кожна з наступних частин цієї трилогії (опублікована «Прапором» повість «Зупинись, подорожній!» — у першому журнальному варіанті «Спрага» — мала б бути четвертою частиною, а роман — тетралогією) вирізнялась зростанням майстерності, професіоналізму, хоча загалом твір не став значним явищем літератури.

Виразно окреслені генетичні зв'язки новели з повістями письменника «Місто» (1977), «Сьоме небо» (1985), «На перевалі» (1981). В усіх трьох діють ті ж самі герої, хіба на різних — головніших чи другорядніших — ролях.

У жанрі історичного роману Р.Іваничук дебютував 1968р. «Мальвами». Ще не встигли з'явитися рецензії, як усна й письмова «партійна» критика за спецзавданням «згори» проголосила «Мальви» ідеологічно шкідливим «історичним романом без історії». Оргвисновки, безумовно, вдарили не тільки по твору.

Що ж крамольного знайшли в «Мальвах» ідеологічні чини? Крамольним на той час було вже саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини.

Роман (першоназва «Яничари» знята автором з «маскувальною» метою) влучно бив у те явище, яке значно пізніше було назване «манкуртством». Дія в романі «Мальви» відбувається у середині XVII ст. — напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. А Україна протистоїть двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей.

Роман «Черлене вино» (1977) переносить читача у XV ст., в галицькі й волинські землі, над якими нависла загроза полонізації. Циклічність, зчепленість кожного роману з наступним надає їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні події, і маловідомі; і видатні люди, і невідомі офіційній історії їхні однодумці, без кого й великі не стали б великими. Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі постаті — встановити справедливість, «вирівняти» історію. Тенденція до демократизації останньої, властива сучасному історичному романові, проймає концепцію часу в творах Р. Іваничука. Тому він вибирає з потоку народної історії не так саму видатну подію, як її соціально-психологічні передумови.

У романі «Манускрипт з вулиці Руської» (1979) показано зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмельниччини, у Львові кінця XVI — початку XVIII ст. А в романі «Вода з каменю» (1982) зображено будителів національної пам'яті — «Руську трійцю» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою.

«Четвертий вимір» (1984) — це філософське осмислення категорії пам'яті (четвертого виміру дійсності) через долю Шевченкового однодумця і друга М.Гулака, одного з кириломефодіївців, що після ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці був засланий до «теплого Сибіру» — на Кавказ, де серед грузинів і азербайджанців знайшов другу батьківщину й заслужив добру пам'ять своєю подвижницькою роботою для розвою їхніх культур.

Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту «історичної» людини перед народом, прийдешнім, провідна і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові плани: епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність. Остання доба пов'язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і на очах читача творить розповідь про геніального поета.

Концептуальний центр роману «Журавлиний крик» (1988) — тріада: Воїн-Меч (кошовий отаман Петро Калнишевський), Філософ-Слово (Павло Любимський, Сковорода) і Митець (маляр Шалматов, Іван Котляревський). «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, — каже в романі Сковорода. — А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити, — він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь». По суті, така тріада присутня в кожному історичному творі письменника, але незмінно найважливішим її компонентом виступає Слово, першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, соціального й морального.

На жаль, право України на своє Слово впродовж століть оплачувалось розправами, репресіями й концтаборами, незчисленними людськими жертвами («Бо війна — війною»[13]).

Людина в романах Р.Іваничука духовно поріднена із символічно акцентованими простором і часом. Вона пронизана його плином, і він зумовлює її поведінку і її мету. Саме через сюжет випробування цієї мети людина й розкривається в цих творах, які є в певному сенсі ідеологічними романами випробування, де важливим жанрово-композиційним чинником виступає усвідомлення ідеї чи доростання до неї.

Об'єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну історію не тільки сам матеріал, історія, спільні події й герої, наскрізні образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім найвизначальніша — ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини.

2.2. Духовні витоки твору

Історична романістика Р.Іваничука займає в українській літературі помітне місце і тяжіє до філософського, алегорично-параболічного письма, зверненням до християнських мотивів, використанням великої галереї образів-символів, фундаментом яких виступають архетипні образи власне національної та загальнолюдської свідомості. Висвітленню біблійних мотивів у творчості Р.Іваничука приділяє увагу Г.Насмінчук [25, 59].

Проблеми історичної долі від часів козаччини і до проголошення незалежності України по-своєму осмислює Р. Іваничук у романі “Орда”.

Історичний роман Р. Іваничука "Орда" - художній аналіз трагічних подій XVІІІ століття, пов'язаних з руйнуванням славної козацької столиці – Батурина.

Минуло 300 років від трагічної в історії нашої держави події — зруйнування російськими військами Петра І тодішньої гетьманської столиці України Батурина. Ординці Меншикова по-звірячому знищили батуринців та захисників міста. У книзі-дослідженні С.Павленка "Загибель Батурина 2 листопада 1708 року" справедливо стверджується, що майбутня жертва-місто нагромадило у собі критичну масу протистояння й рішуче піднялося на оборону прав і свобод рідного народу: "Палії і не підозрювали, що своїм злодіянням вони витворили Україні образ-символ Батурина як незалежності, відчайдушності і а волелюбності українців" [27, 150].

Батурин сьогодні – це селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області на р. Сейм, неподалік від залізничної станції Бахмач. Відомий він ще з 1625 року. При гетьманах Д.Многогрішному, І.Самойловичу, І.Мазепі був столицею України. Після переходу Мазепи на бік шведського короля Карла XІІ, князь О.Меншиков винищив усе населення Батурина.

Актуальність роману «Орда» полягає:

- у відтворенні історичної правди пригноблення українців протягом багатьох століть;

- в символічному трактуванні образів;

- в безапеляційному розкритті домінування духовної суті нашого буття над матеріальним світом;

- в умінні аналізувати історичні факти в контексті сучасного світосприйняття;

- в умінні донести до сучасників весь трагізм нашої історії, глибоку віру в непереможність духу українського народу, в його волю , завдяки вдало підібраним образам – символам;

- в оригінальній часопросторовій будові твору "Орда" як ключі до розуміння трагедії бездержавної нації.

- в новому трактуванні біблійних образів-символів відповідно до стану розвитку суспільства та процесів, які в ньому відбуваються на сучасному етапі;

- у виховному значенні, яке має роман для сучасної молоді, особливо в період відродження української духовності та нації в цілому;

- в обєднанні українського народу навколо питання відродження національної ідеї.

Роман "Орда" — цікаве явище в нашому мистецькому житті: психологічний художній аналіз трагічних подій XVIII століття, пов'язаних з руйнуванням Батурина.

Жанр твору – химерний роман. Це і роман-притча, повчальна алегорична оповідь, у якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору; це і роман-псалом — покаянна молитва за Україну.

Роман "Орда" розпочинається страшною картиною винищення населення Батурина: "Орда вже ревіла моторошним ревом... рубали шаблями й бойовими сокирами козацькі голови, удари падали на спини й потилиці; жінки вибігали на мур і кидалися на вірну смерть у Сейм... Ординці ревіли вже в Батурині - там лизнули насурмонене небо перші язики пожеж" [14, 5].

З перших же сторінок роману автор вводить нас у складний, страшний світ. Перед нами постає палаюча Гончарівка, де знаходиться гетьманський двір, «що за півверсти від Батурина», Батурин, що потопає в крові, смерті, людському стоні: «Судомний страх обезвладнив оборонців... ...козаків прив’язували до дощок і кидали з мурів у глибокий Сейм» [14, 27].

Таким страшним картинам є підтвердження істориків. Можна процитувати І.Борщака і Р.Мартеля: "Всі мешканці Батурина без огляду на вік і пол вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів… Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства" [7, 110], ми наводимо перекази про те, що Сеймом протягом трьох днів текла не вода, а червона кров (15 тисяч мешканців гетьманської столиці було вирізано, інших вбито, спалено; закривавлені трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали до річки).

І ось серед суцільного “червоного кольору” просочується непроглядна темрява, чорний світанок, що мов велетенський павук висмоктує пролиту кров, як страшні солодощі. І в самому осередку цієї темряви стоїть страшна трійця. Це князь Меншиков, зрадник Мазепи – полковник Ніс, та молодий сповідальник гетьмана отець Єпіфаній. Страшний Кат, Ганебна Зрада, Німі уста – ось як можна описати цю трійцю, яка стоїть і дивиться на криваве дійство, що розгортається на їхніх очах. Наруга над українською землею, над нашим козацтвом, над мрією Мазепи про вільну Україну відтворена в образі цих істот, яких не можна вже назвати людьми. Не можна, бо втратили вони свою душу, проміняли на ницість і жорстокість, продали за “30 срібляників” , прокричали у хмільному натовпі: “Розіпни його!”

Різними шляхами прийшли вони до того “Армагедону”, як назвав цю різню отче Єпіфаній. Князь Меншиков вслуговується перед царем Росії, аби знищити Мазепу і усю Україну. Бо він бач хоче сам стати гетьманам, тією заляканої понівеченою країни, в яку він намагається перетворити страждальну Україну. Полковник Ніс – це зрадник, що зрадив не тальки свого гетьмана і братів- козаків, але й увесь український народ, бо розказав російським військам князя Меншикова, як потрапити крізь потаємний хід до міста. Він продався Росії, як Іуда за “30 срібників”. Але навіть набагато більші гроші не допоможуть йому викупити собі спокуту, позбутися від прокльону: “Вовкулакою ходитимеш по світу і ніколи не настигне тебе смертна година”. Отче Єпіфаній опинився в середині “Армагедону” через страх, страх перед безжалісними катами, не зміг він стати поруч зі своїми страждальними батуринцями, зі своїм козацтвом, не зміг прийняти свій хрест з честю. Скористався чорним захистом нелюдів і мовчки дивиться на катування українців. Проте є ще іскорка святості в його душі і саме вона врятовує його душу від остаточного знищення та поховання у темряві. Він втрачає глузд і страшне дійство ніби “ота проклята карусель дерев’яної дзвіниці”, кружляє у його запамороченому мозку. Жах засліпляє очі, забирає пам’ять. Здається нема вже спасіння від того – горить Батурин, кров розлилася його вулицями, гори трупів, а річка Сейм несе на собі розп’яття козаків жодної душі не залишили бузувіри. Але як світлий спалах надії, як символ нездоланної української душі постає перед нами образ Мотрі – дочки Кочубеїхи, коханки Мазепи. Проклинає вона і російських нелюдів, і зрадника полковника. Відверто та з вірою закликає до боротьби, до нескореності. І звісно нелегка доля чекає на неї за такі слова – натерпиться вона від російських катів у в’язниці в “країні карликів”. Усілякими шляхами будуть ламати її гідність та честь, але не скориться вона, не продасться, не змаліє душею через покору, а навпаки перетвориться на білого лебедя, і як символом чистоти і святості полетить назад на Україну, де й зустріне божевільного отця Єпіфанія.

Довго блукає отець дорогами змордованої України, але проклятий розправою в Батурині, несе він, навіть не бажаючі цього сам, тільки горе та нещастя за собою. “Єпіфанієві принесли дитину до хресту, він нахилився над сповиточком, щоб миропомазати, а дитина скрикнула і навіки вмовкла; наблизився до молодих, які стали до шлюбу, і ті вмить розбіглися у протилежні боки” [14, 87].

Головний герой твору вчений протоієрей схимник Єпіфаній, улюбленець Мазепи. Його очима ми бачимо палаючий Батурин горіло все, крім садиби В. Кочубея, котрий зрадив І.Мазепу. Очима Єпіфанія ми бачимо Мотрю Кочубеївну, котра з матір'ю залишилася в Батурині.

Дорікала мати доньці: "У всьому винна тільки ти!" "У чому я повинна, мамо? Що я любила гетьмана і вірила в його рятівниче призначення на Україні? Що він мене любив?" ...Мотря ніби прокинулась, побачивши Єпіфанія. Єдине, що хотіла знати останні слова гетьмана перед від'їздом за Десну: "Що гетьман передав для мене?" В образі Лебедиці з'явиться Мотря Кочубеївна перед Єпіфанієм. Ось що вона розповіла йому про себе: "Полишивши свою лиху матір, дійшла до Полтави із своїм чоловіком генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бік Петра... Я ж подалася в монастир" [14, 96].

Служитель Покровської церкви Єпіфаній перемагає зрадника-вовкулаку полковника Носа, котрий наказував йому знайти і вбити Мазепу...

Роман "Орда" Р. Іваничука я б назвала не лише історичним, а ще й філософським: автор ставить перед читачем питання філософського плану про життя і смерть (фізичну і духовну), про честь і ганьбу. "Минув час подвигів, настала пора праці. Спершу треба засвітити храмові свічки в людських душах!" сказав так Єпіфаній і пішов через степи до Високої Могили. А при зустрічі з Мамаєм йому належать слова: "Я піду шукати духовного шляху для нашого воскресіння. Бо ще не раз виб'ють вороги з наших рук меча. Тож мусим кувати іншу зброю, яку ніхто здолати не може, - мисль і дух..." [14, 54].

Це ніби про нас сьогоднішніх. Зброя наша, шлях до воскресіння це мисль і дух.

Патріотизм письменника невимушений, автентичний для його світосприйняття, тому так органічно поєднуються у його романі визвольні мотиви з історіософічними нотками, з медитативністю і філософічністю.

Роман-псалом “Орда” – це своєрідний роман символів про історичний час духовного занепаду України, покаянна молитва за нашу неньку, час, який настав після поразки Мазепи і засилля московських законів. Єпіфаній йде колами українського “пекла”, бачачи як люди потонули у гріхах, занедбали церкви, забули молитви, віддавшись розпусті і пиятиці. Єпіфаній знаходить чашу, не ставлячи собі за мету знайти саме її, він шукає свою загублену душу і разом з тим втрачену духовність свого народу. Чаша виступає матеріальним втіленням духовності, однією із її складових, яка несе очищення від гріхів і спокуту.

Духовні витоки роману лежать в багатовічній історії ще дохристиянської Русі, часів християнства Київської Русі та до життя козацтва. Тому так багато символів саме пов’язаних з життям-буттям та вірою наших пращурів.

"Наша орда". Язичницькі переплетіння — повернення до Даждьбога. Хмари — чистота душ. Знак питання на хресті — це символ того, що невідомо, хто буде розіп'ятий на цьому хресті в майбутньому, можливо, завтра чи через тисячу років. Пощерблена ікона — неприкаяна душа Єпіфанія. Дзвін — голос пам'яті. Зірка —орда карликів. Тризуб — незалежність нашої історії, але ця історія затьмарена різними речами.

"Біль". Церква — символ духовності українського народу. Вогонь на церкві — це час, який нищить безжалісно все і всіх і перетворює в дим, що йде до небес. Шабля — боротьба, але боротьба всіх проти всіх. Дзвін — голос пам'яті. Німб над головою козака — це святість батуринських людей, що загинули безневинно, через протистояння владних людей. Хрест — це символ воскресіння і відродження. Козацька сльоза і є той самий "біль" за нашу історію.

Р.Іваничук досягає більшого смислового навантаження вдаючись до прийому метаморфози, до перетворення. Мужики, які “пили на трухлявих підвалинах колишньої церкви, що залишала на землі слід хреста” [14, 85], побачили диво, коли один з них пошпурив бутель на середину відбитого на землі хреста: “пляшка впала саме на те місце, де стояв колись церковний престол, сторчма стала, і сахнулися підпилі мужики, бо засвітилась враз посудина, немов вийнята з жару головня, і на очах перемінювалася в золоту чашу, а коли чаша виросла в півсажня, побачили мужики, як вона наповнюється із споду по самі вінця криваво-червоним вином, що вихлюпувалося через креш. ... Посхоплювались мужики, щоб утікти від чуда і Божої кари, та не було куди: навколо виросли стіни, а над головами повисло небо церковної бані з восьмикутними зорями. Чаша з вином стояла вже на престолі, і відправляв перед нею службу Божу отець Єпіфаній” [14 , 86].

Антонімічна пара предметів „бутель – чаша”, створюють опозицію „церква – шинок”, яка „у християнському письменстві репрезентує антитетику Бога і нечистого” [25, 58], добра і зла, духовності і бездуховності, старого державного устрою і того, що настав після впровадження московських законів. Гротескність метаморфози „символізує глибоку духовну кризу, в якій опинилась нація після Полтавської битви” [25, 56]. Чаша слугує Божим знаменням, яке може принести не тільки прощення, але й кару. Відповідно до легенди “Ґрааль може і покарати і зробити добро” [22, 104], він карає негідних людей, але зцілення їх може прийти лише від нього.

Сумнів мужиків у святості церковної чаші, який уособлює хитання між вірою і безвір’ям, спричинює до її зникнення і повернення на її місце пляшки: „Диви, куме, чаша знов пляшкою стала” [14, 87], тобто святість церковної чаші перекреслюється превалюванням у їх душах бездуховності введених порядків. Вони не підтримують виголошену Єпіфанієм Конституцію Пилипа Орлика, яка спочатку сприймається як Євангеліє, і відмовляються від волі, віддаючи перевагу ковбасам, стаючи на шлях відступництва і покори: „Зовсім нам твоя воля не потрібна. Ти б лучче ковбас приніс, щоб ми мали чим закусювати по неділях. ... Ми хочемо спокою і сала на три вершки” [14, 88]. Конкретність бажань представників поярмленого народу слугує засобом авторського оскарження їхньої поведінки, цьому ж завданню підпорядкована і мова твору з негативним семантичним відтінком, яка вживається для опису дій мужиків: „прогундосили”, „шемрали”, „шарпнули”, „копнув ногою”.

Єпіфаній усвідомлює, що люди осквернили Храм на землі і у своїх душах, вони залишаються у невіданні спокутної потреби і каяття. На витравлювання із душі рабської психології, малості потрібен довгий час: “Мусить з’явитися Месія в Третьому Римі – інакше духовна чума витруїть образ Божий із людських облич, і стане народ навіки безликим, перестане бути народом” [14, 89]. Але той факт, що люди все ж таки побачили чашу для причастя, залишає краплю надії на їхнє прозріння, тому що бачити її можуть тільки обрані.

2.3. Символіка роману

Основним символом вибраний символ орди. Тому так само і назвав свій твір Р.Іваничук. Орда — слово, тюркського походження, яке означає поселення кочівників, а також табір, укріплення. Походить від слова «юрт», «джурт». Орда — назва війска в середньовіччих джерелах Европи та Азії.

Орда — назва раду середньовічних держав та союзів. Культурне життя Орди характеризувалося тим, що в початковий період свого розвитку він ішов, в основному, за рахунок використання досягнень завойованих народів [33, 165].

Роман має назву «Орда». Чому саме так назвав письменник свій твір?

Р.Іваничук визначає три напрямки дослідження «орди»:

- Зовнішня орда — Петро І, Меншиков, карлики.

- Внутрішня орда — страх, який поселився в душах людей.

- Наслідки орди для України.

Чим відрізняється орда з роману «Мальви» від орди з роману «Орда»? В «Мальвах» — орда приходить на Україну з Криму; в «Орді» — з півночі, з Російської імперії.

На початку твору Р.Іваничук ототожнює орду з натовпом царських месників, які подібні ордам татаро-монгол, що багато віків навалом нападали на наші села та міста, руйнували їх, по-звірячому розправлялися з мирними мешканцями, залишали після себе річки крові, попелища, сльози та страждання, не жаліючи ні дітей, ні жінок, не старих, також учинили криваву розправу над містом та його мешканцями: «…ординці й далі встромляли піки в животи жінкам, полоненим козакам відрізували носи й вуха…» [14, 7]. Якщо читати такі уривки окремо (та й ще, вилучивши слово «козакам», ), не знаючи з якого твору вони взяті, то не можна сказати, про які саме події йдеться – чи то про події 10-14 віків часів монголо-татарського ярма, чи то часів розправи царських приспішників з мешканцями Батурина, чи то з хроніки жахливих сторінок другої світової війни. Орда вона в усі часи залишається ордою з усіма її звірячими проявами, безглуздою жорстокістю, яка має за мету тільки одне – скорити вольний дух народу, зробити його рабом, назавжди поселивши страх і покору в його душі, відібрати найсвятіше, «все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірну мову…» [14, 9]. А це саме те, без чого жоден народ, жодна нація не може себе усвідомлювати в світовому просторі.

Чітко вибудувана система образів відтворює реальну картину минулого щодо розуміння актуальності роману.

1. Країна Карликів. Владні люди Системи:

1) Образ Петра І — Антихриста.

2) Образ Меншикова і його аксіома теорії рабства: "Імперії потрібне людське приниження". "Не любив я цього народу, терпіти не міг. І знаєш, за що? За вашу гордовитість!" Образ Меншикова і його аксіома теорії рабства: "Імперії потрібне людське приниження". Ці слова при зустрічі у Тобольську Войнаровського і Меншикова. "Нема тобі прощення за Батурин" [14, 168].

3) Федір Ромодановський — головний кат Системи.

4) Єрмолай, Поважний Карлик, Калмик, Кавун, Опричник — коліщатка Системи.

2. Свята Мотря Кочубеївна — ідеал національної чесності.

3. Наказний гетьман України Павло Полуботок як символ нескореної самостійної держави: "У фуфайках прийшли ви на Україну, у фуфайках і підете з неї: грабіжник ніколи не багатіє... Царю ненаситний! Ти нищиш мою Україну, а не знаєш того, що загартовуєш її, сам же в люті своїй згоряєш, мов тля" [14, 117].

4. Професорська колонія: "Вся мудрість українська в Петербург перекочувала" [14, 122].

У романі автор вдало добирає синоніми до слова «ординці» різуни, москалі, бузувіри, кати, яничари, гайдуки, заброди та ін..., тим самим, вказуючи на різноманіття проявів негативно забарвленої лексики.

Загарбницька політика не тільки торкалася матеріального: "Вже майже сотню літ годує Україна розумом Москву. І не жаль було б ділитися багатством із сусідою — хай і він має, хай повниться культурою весь світ, та ні ж: бере за своє, зриває з нас родові таблички і шпурляє в грязь..." [14, 123].

"... воля на одній шаблі втриматися не може. Занехаяли ми Академію на Подолі, захирів філософський гурток Лазаря Барановича в Чернігові, аж гульк — уже й шабель в руках нема! То що єсть тепер істина? Звичайно ж — воля, тільки виборювати її тепер, коли в нас віднято меч, можемо єдиною мислю... воскрешаймо прудко наш розум! Ти не знаєш, що маєш робити?... Твій товариш по науці Самійло Величко осліп у Диканьці, він уже не закінчить свого літопису. Чи ж то грамоти не знаєш, чи не викували в тобі київські дидаскали здольного ума. Візьми перо й розкрий злочини і чесноти достойні, розповіж про народження й загибель царств, постав на очі подвиги героїв, що жили в славі, витлумач священне вчення трисвятого Бога. Історія — це свідок часів, світло істини, вчителька життя, а слово літописця робить її безсмертною. Напиши історію неволі — і цим підтвердиш справедливість єдиної істини — свободи!" [14, 125].

Наперших сторінках роману ми зустрічаємося з головним героєм твору — Епіфанієм. Хто ж він такий? «А поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясі, був він молодий, вродливий, а очі мав безбарвні, ніби полудою затягнуті, крізь яку просвічувались застиглі зіниці мерця» [14, 192]. «Був це улюбленець Мазепи, вчений протоієрей, схимник, служитель Покровської церкви, сповід ник Мазепи; абсольвент Києво-Могилянської академії, учень самого Феофана Прокоповича, який послав гетьману на службу найздольнішого свого вихованця, у богословських і світських науках вельми обізнаного» [14, 192].

Автор не дає нам глибокої портретної характеристики героя. Та вдаючись до майстерного опису художніх деталей, письменник змальовує внутрішній світ свого героя. Ставши свідком Батуринської різні, Епіфаній втрачає глузд. Він вважає себе зрадником, проте намагається знайти якесь виправдання тому, що не зміг протистояти бузувірам Меншикова, що не зміг врятувати жінок та чоловіків міста, що не зупинивстрату безневинних дітей на дзвіниці Батуринської церкви.

Що ж може протистояти цьому? Може, страх?! Зрада та страх стоять поруч у творі, неодноразово перехрещуються; більше того в романі червоною ниткою проходить проблема: зрада через страх.

Образ страху — один з головних у романі. Він допомагає дослідити психологію твору. Що ми називаємо страхом? (За тлумачним словником: страх — це стан сильної тривоги, неспокою, душевного хвилювання перед загрозою небезпеки, боязнь.) У романі страх маєдекілька виявів:

а) зрадницький страх, що об’єднаву Батурині полковника Носа і Епіфанія. Згадаймо портрет Епіфанія у ці хвилини: «обличчя, вкрите цинковою снідою страху» [14, 192].

б) судомний страх, котрий обезвладнив оборонців гетьманськоїстолиці;

в) повсюдний страх, який наводили карлики на народ;

г) вірнопідданий страх Епіфанія перед Меншиковим;

д) страх смерті на війні (козаки, Карл ХІІ);

е) інстинктивний страх за своє життя (Епіфанія, полковника Носа, полковників у Глухові);

ж) незмірний страх Меншикова перед карликами;

з) природний страх карликів перед повінню;

и) страх селян перед московськими забродами.

Один з виявів страху, найбільш вдалий, мабуть, ми можемо простежити в тому епізоді твору, який відображає вибори Петром І у Глухові нового гетьмана із козацьких полковників та виголошення анафеми Мазепі.

Вияви страху різні: хто з примусу, а хто з підсвідомих бажань будь-якою ціною вибороти собі прихільність сильних світу цього пішов служити царю?

«Він (цар) вибере з них (полковників) того, котрого страх здолає дощенту, і, здоланий ницістю своєю, упевнить царя, що віднині і повік боятиметься гинути, рятуючи скривдженого, думати, мріяти, боятися і, ставши в душі на коліна, перейметься повагою до влади, яка не має законів і караєтак, як їй заманеться». [14, 192].

Останні десятиліття розвитку української літератури засвідчують, що все більшу актуальність набуває і використання духовної символіки та активне входження її у європейський літературний контекст. Цьому сприяє посилення філософічного, інтелектуального струменя у художньому тексті твору, а також наявність символічних та умовних елементів, що інтегрують „вічні” образи і теми, зокрема взяті із Біблії, яка упродовж віків справляє великий вплив на духовне життя, літературу, культуру всіх християнських народів, наповнюючи духовним змістом історичні факти. Літературне функціонування біблійних „образів і мотивів характеризується складністю форм і способів їх трансформації, які, як правило, орієнтуються на створення складних моделей світобачення” [2 , 194].

Вкраплення у твір „вічних” образів поглиблює художньо-смислову напругу індивідуальних образів митця завдяки багатоманітності смислових навантажень. Основна функція „вічних” образів „полягає передовсім у витворенні надособистого, отож необхідно авторитетного, внаслідок своєї загальновживаності, художнього тла” [31, 105], в охопленні загальносвітового контексту. Вічні образи – “виходять за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби, містять в собі невичерпні можливості філософського осмислення буття” [2, 138].

Святий Ґрааль – один із “вічних” образів у європейських літературах. У художньому житті цього образу виокремлюється дві його основні складові – сам Ґрааль та його пошук. На сьогодні Святий Ґрааль сприймається як чаша, що служила потіром (чашею для причастя) під час Таємної вечері Ісуса Христа і 12 апостолів, в яку Йосиф Ариматейський зібрав кров Спасителя після його смерті на хресті.

В українській літературі ХХ століття образ Ґрааля [22, 97] з’являється у драматичній поемі Лесі Українки “Камінний господар” (1912), згадується він і у вірші Михайла Ореста “Ґрааль” (1932), містичний образ чаші присутній у поемі Юрія Клена „Попіл імперій” (1943-1946), у творах Н.Королевої „Що є істина?” (1939), „Йосиф Ариматейський і Святий Ґрааль” (неопубліковане есе, знайдене в архіві письменниці у 1996 р). Художній образ чаші подають і сучасні митці – поезії Г.Гайворонської „Чаша Ґрааля: Духовна поезія” (1999), Є.Юхниці „Чаша для причастя: Книга поезій” (2002), твори Р.Іваничука – роман-псалом „Орда” (1989, виданий окремою книжкою у 1992), романний триптих “Вогненні стовпи” (2002) та ін. Святий Ґрааль виступає тим недосяжним, божественним, чого людина в житті не може досягнути. Але святий келих може символізувати і гірку чашу спокути, яку призначено випити кожному за свої гріхи – І.Багряний „Сад Гетсиманський”(1950),Р.Федорів„Єрусалимна горі” (1994).

Чаша стає „своєрідним постачальником не лише їжі в фізіологічному розумінні, але й духовної – людських мрій і переживань” [14, 101]. Чаша осмислюється як святиня, як оберіг, який не дасть згубити душу народу.

Історична романістика Романа Іваничука займає в українській літературі помітне місце і тяжіє до філософського, алегорично-параболічного письма, зверненням до християнських мотивів, використанням великої галереї образів-символів, фундаментом яких виступають архетипні образи власне національної та загальнолюдської свідомості. Висвітленню біблійних мотивів у творчості Р.Іваничука приділяє увагу Г.Насмінчук [24, 5], цієї проблеми торкається В.Антофійчук у одному з підрозділів монографії [2, 335].

Роман-псалом “Орда” – це своєрідний роман символів про історичний час духовного занепаду, який настав після поразки Мазепи і засилля московських законів. Єпіфаній йде колами українського “пекла”, бачачи як люди потонули у гріхах, занедбали церкви, забули молитви, віддавшись розпусті і пиятиці. Єпіфаній знаходить чашу, не ставлячи собі за мету знайти саме її, він шукає свою загублену душу і разом з тим втрачену духовність свого народу. Чаша виступає матеріальним втіленням духовності, однією із її складових, яка несе очищення від гріхів і спокуту.

Ґрааль дає „відчуття духовного народження всіх, хто доторкнеться до тайни” [32, 106]. Чаша у даному контексті виступає „символом духовного просвітління, спокутування гріхів”.

Символічне перетворення чаші у сонце можна розглядати у двох ракурсах, відповідно до двох систем світобачення, які властиві українській моделі ментальності: язичницькій та християнській. Сонце як символ світла і добра цінувався у всіх давніх релігіях світу. Як відомо, люди в давнину одухотворяли сили природи та поклонялись чотирьом стихіям-першоосновам: землі, воді, повітрю та вогню. І часто на перше місце у пантеоні богів ставилося Сонце як стихія вогню, тобто надавалась перевага солярному культу, сонцепоклонству. Боготворіння сонця слугувало однією з форм ідолопоклонства. Сонце шанувалося як символ життєдайної енергії, всемогутності, життя, тепла та світла [35, 57]. Як джерело тепла воно уособлює життєву силу, пристрасть, хоробрість і вічну молодість, як джерело світла – символізує знання, інтелект, сонце інколи символізує погляд бога або його сяючу любов.

Трактування значення сонця у Святому Письмі різноманітне. Сам Господь, як джерело будь-якого світла (в духовному, моральному, матеріальному планах), блага і блаженства, образно називається Сонцем, – „Обличчя його сяє як Сонце в силі, він є Сонце правди, істинне світло, яке прийшло в світ, щоб відокремити світло від темряви, щоб слугувати світлом світу” [5, 610]. Він просвіщає людину, очищує, укріплює, оживляє, зігріває і робить здатною і готовою до добрих справ. Чаша як світло, сонце і темрява, ніч, яка служить укриттям злим силам, як зло, створюють символічну формулу загальнолюдської моралі, де темрява асоціюється зі злом, а світло – з добром та духовністю. Перевага духу безпосередньо пов’язана з інтенсивністю світіння, а найбільшим постачальником світла на Землі виступає Сонце.

У романі-псалмі „Орда” Р.Іваничука Біблія, історія, давня українська міфологія і сучасність, усвідомлені і осмислені автором, трансформуються у неповторний художній світ, надають творам філософсько-смислової наповненості. Глибокий світ біблійної символіки Святого Ґрааля відіграє, перш за все, роль того духовного орієнтира, до якого спрямовує свого сучасника письменник, і який націлює на моральне очищення, повернення до цілющих джерел Добра, Віри, Надії, Любові.

Використання автором специфічних художніх прийомів надає творам більшої філософської глибини і ставить їх у світовий літературний контекст.

Актуальність роману для читача та літературознавців у можливості прослідкувати та вивчити чітку схему взаємозв’язків символів, вмінню органічно їх поєднати та донести до людини їх зміст та піддтекст.

- Лебедиця — символ чистоти, незаплямованості, вірності, надії (вона приносить Єпіфанію надію на відродження, але для цього він має пройти усіма колами пекла). Лебедиця виступає символом чистоти душі Єпіфанія.

- Країна Карликів — символ імперіалістичної системи — Радянського Союзу, у якому всі рівні, бо малі тілом і духом.

- Образ дороги як шлях до спасіння і шлях до гріха.

- Кольори глухівського тракту і дорогу до віднайденого Храму.

- Дорога — символ спокути, рух до самого себе. Пригадайте Сковородинське: "Пізнай самого себе".

- Козак Мамай — двійник, антипод Єпіфанія символ непереможності, величі духу, мужності та відваги (воля його народу — на вістрі шаблі).

- Символічний епізод з пляшкою (церковна чаша і бутель самогону) — хитання між вірою і невірою українського народу, поневоленого карликами.

- Чорні ключі від всенародної тюрми в руках Єпіфанія в кінці твору стають ключами від Храму.

- Картина перетворення чорних ключів від всенародної тюрми на ключі від Храму — символ Преображення і воскресіння особистості.

Іншим характерним символом роману «Орда» є символ вовкулаки, в якого перетворюється звичайна людина за певних обставин свого життя. Обставини, за яких людина перетворюється на звіра не в змозі виправдати нелюдські вчинки будь –кого. Людина з великої літери тим і відрізняється від тварини, що їй завжди притаманні людські риси: людяність, милосердя, любов до ближнього, співчуття тощо.

Вовкула́ка – людина, що перекидається на вовка, або перекинена в вовка. Вірування у вовкулаків були свого часу поширені не тільки в Україні, але по всій Європі. В Італії їх звали люпо-маннаро. У «Слові о полку Ігоревім» згадується що князь Всеслав Полоцький вмів перекидатися вовкулакою. У «Лісовій Пісні» Лесі Українки у вовкулака перекинено (зачаровано) Лукаша.

Вовкулак або вовкулака — в українській міфології — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у барлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.

Вовкулак в людському образі має понурий вигляд, великі брови, зрослі на переніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби пізнати. Подекуди вовкулаків "ототожнювали з упирями і приписували їм однакові властивості. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає" [24, 2]. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.

Тож символ вовкулаки в романі обраний недаремно. Коли людина втрачає в душі найцінніше, вона вже і починає жити по звірячим законам.

Ось так і царський месник Меншиков своє людське обличчя і людську суть втрачає відразу, стоячи посеред майдану міста Батурин, де йшла кривава розправа. «Такої страшної розправи полковник Ніс не чекав…та дивлячись на розправу заспокоював себе: війна є війна, пере плачеться, забудеться, потім, чей тільки п’ять тисяч батуринської залоги загине, а врятуються від кари мільйони люду» [14, 192]. Також перероджується в вовкулаку і Єпіфаній.

У романі-псалмі «Орда» образ дівчини Мотрі буквально перетворюється на ірреальний, мислимо зримий — у контексті постаті Єпіфанія. Г.Насмінчук вважає діву-Лебедицю (Мотрю) другим (після вовкулаки) складником душі схимника Єпіфанія: «Я зболена душа твоя...», «Я чистота душі твоєї» [14, 55], — говорить Мотря-Лебедиця. В цьому архетип «потвори і краси» у класичному дискурсі, що стає в даному випадку підґрунтям конструювання свідомості головного героя [19, 56]. Образ Мотрі контамінується в романі з образом Діви Марії, тобто з площини побутово-психологічної переноситися у трансцендент. Слід зазначити, що підоснова жіночих образів Р. Іваничука питомо українська, як, наприклад, у даному випадку. А уявний образ «лебедиці», «Діви Марії» апелює до архетипної свідомості українців: "Лебедице-Мотре, Лебедице-Мотре! — прошепотів Єпіфаній, ставлячи хрест на батуринському погарищі. — Явись мені, прилинь до мене, біла душе моя, я прощений, я віднайшов Храм!" [14, 190].

Актуальною в романі «Орда» є віра в те, що не переведуться ніколи на Україні справжні синита дочки. Були, є і будуть вічно серед нас істинні патріоти свого народу, держави. Вони не тільки в легендах і на картинах, вони- серед нас. Тому є цілющою краплею на серце народу виписаний образ – символ Козака Мамая.

Образ Сивого Козака (він же козак Мамай). "А чи всі вже Мамаї зійшли з картин? Вони зійдуть з полотен у день страшного суду над імперією" [14, 169].

Оповіді про козака Мамая можна зустріти серед народних легенд, переказів, примовок. Та чи не найкраще його образ відтворений у народному живописі: в оксамитному жупані, сап'янових чоботях та синіх шароварах; кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо «оселедцем», довгі вуса, чорні брови, карі очі, тонкий ніс, рум'яні щоки — перед вами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві.

Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з бандурою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував народну волю, дуб — його могутність. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов'язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.

Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: «Я козак Мамай, мене не займай». Це свідчило про доброту, незалежність та веселу вдачу хазяїв господи. Згадані малюнки, що дійшли до нашого часу, не тільки вдало прикрашали домівку, а й розповідали про смаки та світогляд хазяїв.

Життєво необхідна проблема синтезу двох частин української душі втілилась у міфічному образі козака Мамая. Згадаймо його зображення на народних картинах. На перший погляд – це чистої води кшатрій-козак: під рукою у нього шабля і сагайдак зі стрілами, кінь поряд – осідланий, заграє сурма – і через мить він вже в бою.

Але, придивившись уважніше, ми знаходимо в цьому образі чимало дивного і таємничого, що ніяк не вписується в наші уявлення про звичайного воїна. Адже Мамай сидить у дивній для українців позі і є ніби в стані медитації. Його очі розфокусовані і направлені вдалечінь. Таке враження, що перед нами знаходиться тільки тіло, фізична оболонка, а душа злетіла до неба. Можливо, у такий спосіб Мамай живиться космічною енергією або через молитву просвічується божественною мудрістю. В руках у нього бандура, яка ще більше посилює враження, що перед нами поет і філософ, священик і мудрець. Його обличчя сповнене неземними спокоєм і добротою, натхненням і любов'ю.

Таким чином, в одній особі народна міфологія поєднала, здавалось би, несумісні якості – якості воїна і священика, безкомпромісного бійця і мудрого філософа, кшатрія і брахмана. Це вже не є звичайна людина – це надлюдина, яка володіє новими можливостями, в стані вирішувати принципово нові завдання.

Мамай – це ідеальний образ, що дає міфологічне вирішення проблеми України, показує шлях, яким треба прямувати, - шлях синтезу і універсалізму. А чи можливо здійснити такий синтез у реальному житті? Є підстави стверджувати, що так. До подібного універсалізму наближалася українська козацька еліта (особливо ХVІ-ХVІІ ст.), яка була високодуховною і високоосвіченою, володіла високими інтелектуальними, моральними І водночас бійцівськими якостями.

Прадавні мудреці навчали, що кожен символ стає хранителем не лише тієї актуальної для нас частини Істини, яку ми в змозі осягнути на тому чи іншому етапі свого життя в залежності від наших здібностей, прагнень та духовних пошуків. Він також оберігає ту таємничу, заповітну частину великої Мудрості, яка залишиться для нас загадкою назавжди, оскільки чим більше ми будемо намагатися її викрити, тим більше вона буде ховатися, даючи нам досить корисний урок: чим більше ми осягаємо, тим більше розширюється коло Непізнаного.

Одним із важливих символів, використаних автором «Орди» був символ ключа. Кожна людина повинна сама прокладати собі шлях в життя, сама вибирати ті цінності, на які вона буде орієнтуватися в бурхливих подіях. Роман Іваничук добре розумів, що кожен з нас тримає свого ключа у руках. Але не кожен може ним відкрити саме ті двері, за якими буде шлях до духовних вічних цінностей. Шлях до прощення, до покаяння. До ближнього, до Вічності.

“Ключ” – “розум” – “сенс”. Джерелом його живлення були чотири значеннєві модуси старозавітного і новозавітних топосів зі стрижневим словом “ключ”: “ключ царства земного” (Іс. 22:22), “ключ Царства Небесного” (Мт. 16:19; Об. 3:7), “ключ розуміння” (Лк. 11:52), “ключ пекла, смерті й безодні” (Об. 1:18, 9:1, 20:1).

Ключ в цьому романі – це не тільки маленький фігурний шматочок заліза, яким можна відчинити цілком реальні двері. Це також перепустка, свого роду запрошення відкрити двері до серця людини, до її душі– того, що хоч якось може вселити в головного героя надію, що він ще не остаточно деградував, що він ще здатний до дій, до кохання, до героїзму... Ключ – це символ останньої надії стати справжнім героєм хоча би в своїх очах і очах коханої людини... Одначе, ключ – це лише шанс і його ще потрібно використати...

Мотиви запирання, а звідси ключ та замок, в першу чергу використовували в давніх магічних обрядах. В основі лежать погляди та сприйняття замка та ключа, як предметів, які забезпечують, в першу чергу, захист. Двулікий римський бог Янус мав ключі входу і виходу, початку всіх діянь людини. Ось так і людина має завжди ключі, якими вона може відкрити двері до спасіння душі, а може і закоити їх. Актуальність роману «Орда» Романа Іваничука в цьому сенсі полягає в тому, що людина повинна завжди визначатися в своїх діях, в розумінні того, що закривши своє серце, свої найкращі духовні витока на замок, можна закрити себе для цього життя в повному розумінні цього слова.

Ключ в романі має більш об’ємне тлумачення. Актуально те, шо зараз людство тримає ключі від апокаліпсису. «Відкрити чи закрити двері до нього?», – тут не може бути двох трактувань. Відповідь однозначна. Але, закрити двері апокаліпсису можна тільки відчинивши інші – двері до Храму людських душ.

Характерні і кольори, які використовував автор в зображеннях символів.

- Чорні ключі від всенародної тюрми в руках Єпіфанія в кінці твору стають ключами від Храму.

- Картина перетворення чорних ключів від всенародної тюрми на ключі від Храму — символ Преображення і воскресіння особистості.

За словами самого Р.Іваничука "Ми ідеал заганяли в підтекст й таким створювали новий вид літератури, яку можна відчитати за допомогою кодового ключа" [ 12, 3]. Він переконаний: треба берегти національну ідею.

Саме Мотря розказує отцю про країну карликів, звідки вирвалася з полону і лебедем повернулася до України. А ось який портрет Мотрі: «Спокійний, святий лик Мотрі, що сиділа на лаві під іконами, вибілене стражданням обличчя випромінювало всю її красу, наче б мала вона витекти нині вся до краплі. Мотря глянула на матір чистими очима, немов заспокоювала, що смерть — то не найстрашніше» [14, 176]. І пізніше у творі — до Епіфанія: «Я зболена душа твоя, бідний мій страждальцю». [14, 188]. А чи звернули ви увагу на те, як майстерно письменник змальовує очі Мотрі, якого великого значення надає їм у творі? Очі Мотрі: «чисті очі», «обпекла його темінню чорних очей», «великі, затягнуті сльозою очі», «очі шаленого чорторию, що міняється синявою і густою зеленню», «очі ті, скаламучені тугою і ненавистю, впевненістю й погордою», «погляд, в якому ні на мить не затінився страх».

Очі Мотрі — контраст до «хижих очей Петра І», «скісних татарських очей», зрадника Носа, «білих од жаху, скляних очей Епіфанія», якого здолав «параліч безвольності».

Мотря — це тип сильної людини, здатної протистояти фізичним та душевним болям. Така жінка може боротися, наснажувати інших, піднімати народ і вести за собою; може стати прикладом для інших. Згадаймо хоча б ту сцену з роману, коли Мотря, перебуваючи на Василівському острові у колонії карликів, не скорилася жорстоким катам.

Говорить Мотря – лебедице Єпіфанію “ Я чистота душі твоєї, і з тобою буду тільки тоді єдина, коли сам очистишся”. І отець Єпіфаній вирушає у мандри на пошуки країни карликів. По дорозі він зустрічає і гетьмана Пилипа Орлика, і Полуботка. Знайомиться з названим сином Мазепи Андрієм Войнаровським. Від Пилипа Орлика отримує він пергамент з листом, що є майже новою конституцією України, як вільної незалежної держави. Але і гетьман і чернець розуміють, що не настав ще час для неї, не готові душі людські до прийняття цього важливого документу. Треба спочатку видушити з нас карликів, що живуть у своїй нібито фантастичній країні.

Що стосовно символів карликів у романі, то можна сказати слідуюче: що це за народ і як карлики потрапили на Україну, Росію? Пестованим карликам, які живуть колонією на Василівському острові, Петро І віддає у володіння всю Україну. Вони створюють враження водночас і комічне, й жахливе, оскільки карлики — це ще один вияв многоликої зовнішньої орди.

Карлики знущаються над людьми, зрівнюючи їх у рості; мають своїх партійних ідолів, запопадливо поклоняються їм, мов божествам, і суворо борються з інакодумцями. Страх перед карликами зменшив зріст людей, врешті-решт, також перетворивши їх на карликів. Внутрішня і зовнішня орда, об’єднавшись, дала наслідки: Епіфаній бачить, як на очах дрібніють козаки, селяни, дружини запорожців, що потрапили в залежність до цього низькорослого племені й стали жити за нав’язаними їм законами, в яких домінує відвертий абсурд. Епіфаній починає боротись із цим злом і здобуває перемогу, знищивши колонію карликів, вселяє надію в серця людей.

Це сталося після того, як Епіфаній осягнув усю величність українського нації, а разом з тим і ницість “карлицької системи” вирушає він із країни карликів на пошуки нового українського храму, храму гідної, справжньої людяної душі.

Проходить він крізь села, міста, бачить скруту, страждання, голод і переповнюється душа його тугою. Саме тоді зустрічає він козака Мамая – символ нездоланності української душі. Лютою ненавистю до поневолювачів горять його очі, і руки стискають шаблю, а думки і дія прагнуть до визволення України від ординців. Сперечалися козак Мамай і Єпіфаній якою ж треба йти дорогою до нового українського храму – дорогою спокути і покаяння, чи “вогнем і мечем”.

І знову символ могутності, нездоланності українського народу – могутній Дніпро. Він не просто сстрімкий потік води, а живе створіння, могутнє джерело, звідки народ черпає духовну наснагу, силу, міць.

Епіфаній шукає Храм, а знаходить Голгофу, Голгофу нашої історії, на якій, і тільки на ній, може бути збудований наш же Храм. А де ж ця дорога до Храму? Можливо, в нас перед очима. Треба тільки побачити її. Помилуй нас, Боже, по великій милості твоїй...

Кожен з них обрав свою дорогою по якій пішов до храму. Але ж то храм української свободи є один і тому вони йдуть до того ж самого міста разом, але різними шляхами.

І знайшли вони таки величний храм душі своєї. Храм як втілення високого духу народного, мірило людських цінностей, моральний суддя. Отже автор нагадує нам обов’язок кожного українця віднайти і зберегти храм національної гідності у душі своїй, а разом з тим духовну красу нашої нації, велич, чистоту, красу нашого народу. І дай Боже, щоб кожний з нас таки віднайшов храм душі своєї!

Патріотизм письменника невимушений, автентичний для його світосприйняття, тому так органічно поєднуються у його творчості визвольні мотиви з історіософічними нотками, з медитативністю і філософічністю. Саме таким символом української нескореності й державницьких змагань виступає романі образ Батурина. Трагедія гетьманської столиці для Р.Іваничука не особиста, це трагедія українського народу, але це і сильний поштовх до шукання шляхів духовного та національного відродження нашого народу.

Отже, Р.Іваничуку вдалося прослідкувати еволюцію характерів персонажів твору на прикладі тих героїв, які мали реальні прототипи в історичному минулому України і тих, які стали художнім вимислом. Персонажі змінюються під впливом різних подій, хвилюють читача, змушують мислити. Саме завдяки цьому Р.Іваничуку вдалося створити власну концепцію національної свідомості українців.


Висновки

Знання та розуміння історичних творів, залучення їх до активу нашого духовного життя є не просто бажаним, а першочергово необхідним, обов’язковим, щоб неможливим стало повторення гірких помилок та прорахунків, що призвели до забуття своїх першовитоків, кризи в науці, культурі, моралі, освіті. Здобутки українського письменства потребують нового осмислення, глибинного осягнення. Прагнення до відновлення і збагачення знань про вітчизняну культуру, літературу, мистецтво минулого зумовило активізацію пошуків у духовного життя суспільства. Найважливіші завдання нині — відновлення історичної пам’яті, виховання національної самосвідомості, утвердження національної гідності юних громадян незалежної України — реалізувати неможливо без наполегливого і систематичного вивчення історичної правди — основного джерела знань про минуле нашого народу.

Останні десятиліття розвитку української літератури засвідчують активне входження її у європейський літературний контекст. Цьому сприяє посилення філософічного, інтелектуального струменя у художньому тексті твору, а також наявність символічних та умовних елементів, що інтегрують „вічні” образи і теми, зокрема взяті із Біблії, яка упродовж віків справляє великий вплив на духовне життя, літературу, культуру всіх християнських народів, наповнюючи духовним змістом історичні факти. Літературне функціонування біблійних образів і мотивів характеризується складністю форм і способів їх трансформації, які, як правило, орієнтуються на створення складних моделей світобачення.

Художні картини "Орди" Р.Іваничука хвилюють читачів, позаяк створюють ілюзію безкінечності часу й простору, допомагають проникати в таїни людського духу.

Велике значення та актуальність роману в тому, що авторська модель трагічних подій XVIII століття, пов'язаних з руйнуванням Батурина й руйнуванням української душі і духовного здоров'я нації, нікого не лишила байдужим.

Історичний роман "Орда" Р.Іваничука увиразнює ідеологію гетьмана як будівничого держави, просвітника, політичного діяча, який думав про єдність, цілісність, самостійність України, розширює літературні обрії читача. Аналізуючи часопросторову будову, багату символіку роману, переплетену образами-символами, біблійними легендами, люди відкривають справжній, глибинний смисл прочитаного. Вони засвоюють досвід життя літературних героїв, який стає їхнім духовним набутком, розуміють морально-етичну й патріотичну позицію Р.Іваничука в творі, усвідомлюють, що "народ маліє тоді, коли втрачає духовність...", і їм треба берегти свій люд від духовного занепаду, нагромаджувати духовну енергію, погоджуються з сентенцією письменника: "Ми ідеал заганяли в підтекст й таким створювали новий вид літератури, яку можна відчитати за допомогою кодового ключа". Вони переконані: треба берегти національну ідею.

Інколи шлях до істини дуже важкий. В романі саме йому, Епіфанію-схимнику, треба було пройти всіма колами земного пекла, відчути на собі весь тягар народного лиха, щоб стати Месією; очистити свою душу від страху, вселити народу віру у свої сили. Довгим був шлях Епіфанія.

Значення роману Р.Іваничука «Орда» саме в тому і полягає, що людина, прочитавши його, починає усвідомлювати свій шлях у цьому житті, всю його складність та тернистість, необхідність вчитися терпінню, терпінню встояти перед спокусами легкого життя, спокусами наживи, спокусами за чужий рахунок щось вибороти для себе. Не страх за своє життя повинен панувати над нами, а страх втратити людяність, піддавшись миттєвим труднощам.

Жити з тягарем втраченої совісті майже неможливо. Тільки чисті помисли та чистота душі – це той колодязь, звідки людина може черпати і фізичні і духовні сили для життя.

Актуальність роману в тому, що читачі засвоюють досвід життя літературних героїв, який стає їхнім духовним набутком, розуміють морально-етичну й патріотичну позицію Р.Іваничука в творі.

Історичне буття виявляється минущим, відносним, а отже, й неістотним, тоді як абсолютним смислом наділяється сакральний час — вічність, Бог. А тому людина має думати не так про свою участь в історичних звершеннях, як про зв’язок із Богом в ім я спасіння душі, духовності нації.

Свідченням цього є монолог Єпіфанія, виголошений біля Дніпра: "Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Стою обличчям до Дніпра і в душі викохую його образ, щоб піти з ним у далеку дорогу. А дорога та, немов обвід персня, кінця немає, а дорога та — через кожне місто, село, хутір на Україні, через душі і серця кожної людини — і всім треба вкрапити у свідомість, відбити, вирізьбити в ній образ благословенного Дніпра, до якого збіглись обидві половини великого простору України, вчепилися за його береги, а діти української землі прокладають через нього мости і кладки і тягнуться зобабіч, щоб за руки взятись і триматись цупко — назавжди в Будучині. Так було, так є і так буде" [14, 174].

Саме в цьому – сенс нашого життя: "... Після розрухи Храм завжди виходить із полум'я цілим і знову збирає біля себе народ, являючи світові у первозданній чистоті християнський ідеал: цінність людської особистості, яка є носієм вічного смислу життя — любові" [14, 174].

Ось чому роман «Орда» Р.Іваничука є і буде актуальним для нинішнього та наступних поколінь.


список використаних джерел

1. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років 20 століття. – Тернопіль: Джура, 2000. – 340 с.

2. Антофійчук В. Євангелійські образи в українській літературі ХХ століття. – Чернівці: Рута, 2001. – 335 с.

3. Баран Є. Українська історична проза другої половини XIX – початку XX століття. – Львів: Логос, 1998. – 144 с.

4. Бернадська Н. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: Монографія. – К.: Академвидав, 2004. – 368 с.

5. Библейская энциклопедия. – М.: Локид-Пресс, 2002. – 768 с.

6. Бидерманн Г. Энциклопедия символов. – М.: Республика, 1996. – 335 с.

7. Борщак І. Мартель Р. Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана. – К.: Свенос, 1991. – 136 с.

8. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: У 2-х т. – К.: Оберег, 1991. – Т. 2. – 441 с.

9. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. – Луцьк: Вежа, 2000. – 314 с.

10. Гуляк А. Становлення українського історичного роману. – К.: Міжнародна фінансова агенція, 1997. – 293 с.

11. Дашкевич Я. Україна вчора і нині. – К.: Довіра, 1993. – 125 с.

12. Іваничук Р. Вогненні стовпи. – Львів: Літопис, 2002. – 432 с.

13. Іваничук Р. Мальви (Яничари). Орда: Романи. – Харків: Євроекспрес, 2000. – 416 с.

14. Іваничук Р. Орда. Історичний роман. – К.: Український центр духовної культури, 1994. – 199 с.

15. Іванків Є. У світлі Великодня (Сучасне осмислення основної суті святкування) // Народна творчість та етнографія. – 1999. – № 2-3. – С. 61-71.

16. Ільницький М. Людина в історії: Сучасний український історичний роман. – К.: Дніпро, 1989. – 356 с.

17. Ільницький М. У фокусі віддзеркалень: Статті. Портрети. Спогади. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2005. – 552 с.

18. Керлот Х. Словарь символов. – М.: REFL-book, 1994. – 603 с.

19. Кравченко А. Художня умовність в українській радянській прозі. – К.: Наукова думка, 1983. – 126 с.

20. Літературознавчий словник-довідник / Упор. Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997. – 752 с.

21. Мельничук Б. Випробування істиною: Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення). – К.: Академія, 1996. – 272 с.

22. Набитович І. Святий Ґрааль в українській прозі ХХ століття // Визвольний шлях. – 2001. – № 3. – С. 97-107.

23. Насімчук Г. Історіософська концепція роману «Орда» Р. Іваничука та її мистецька реалізація // Укр. л-ра в загальноосв. шк. — 2004. — № 7. — С 55—59.

24. Насмінчук Г. Актуалізація подій біблійного часу в романі Р.Іваничука “Євангеліє від Томи” // Українська література в загальноосвітній школі. – 2004. – № 9. – С. 2-5.

25. Насмінчук Г. Історіософська концепція роману “Орда” Р.Іваничука та її мистецька реалізація // Українська література в загальноосвітній школі. – 2004. – № 7. – С. 55–59.

26. Огієнко, Іван. Розп'ятий Мазепа / Огієнко, Іван ; Упорядник. автор передмови і коментарів М.Тимошик. - К.: Наша культура і наука, 2003. - 348 с.

27. Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 року // Історичний журнал. – 1994. – С. 150-153.

28. Підопригора Світлана Володимирівна. Романний триптих "Вогненні стовпи" у жанровій системі історичної прози Романа Іваничука. : Дис... канд. наук: 10.01.01 - 2008.

29. Полєк В. З творів українських письменників про Великдень // Народна творчість та етнографія. – 1998. – № 2-3. – С. 45-46.

30. Роздольська І. “... Я для себе усе з’ясував...” // Дзвін. – 2001. – № 4. – С. 136-137.

31. Ромащенко Л. Жанрово-стильовий розвиток сучасної української історичної прози: Монографія. – Черкаси: Вид-во Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького, 2003. – 388 с.

32. Скуратівський В. „Вічні образи” у Тараса Шевченка // Сучасність. – 2000. – № 3. – С. 104-108.

33. Тресиддер Г. Словарь символов. – М.: ФАИР-Пресс, 1999. – 448 с.

34. Шевченко В. Словник-довідник з релігієзнавства. – К.: Наукова думка, 2004. – 560 с.

35. Шейнина Е. Энциклопедия символов. – М.: Форсинг, 2002. – 591 с.

Апокаліпс Дюрера. Двуликий бог Янус тримає в руці ключі від всіх подій у світі.

З давніх-давен люди надавали ключу особливі якості, властивості. Ще з дохристиянських часів з ключем пов’язували і достаток у домі, і добру дорогу, і можливість відкрити щось потаємне. Тому до виговлення ключів ставилися з особливою увагою та майстерністю.

Додаток 3

Іваничук Р. Мальви (Яничари). Орда: Романи. – Харків: Євроекспрес, 2000. – 416 с.


Додаток 4

Відроджуються храми на землі та в душах людей. Батурин сьогодні.

Батуринська фортеця (сучасна реконструкція)

Меморіал пам'яті жертв Батуринської трагедії

Меншиков, напередодні штурму Батурина, командував 20 драгунськими полками, які налічували від 15 до 20 тис. драгун. Але , на той час, Батурин представляв собою укріплену фортецю, озброєну великою кількістю гармат. Зважаючи на це, Меншиков намагався схилити захисників фортеці до її здачі і направив для цього Андрія Марковича. Але батуринці не тільки відхилили пропозицію про капітуляцію, але й відповіли на це пострілами з гармат по розташуванню Меншикова.

В той же час, за відомостями Сергія Павленка, не всі у Батуринській фортеці були готові до супротиву. Наказний полковник прилуцького полку Іван Ніс та перекладач Стефан Зертис не бажали протистояти московським військам та почали підбурювати на ці дії захисників Батурина. За це, за наказом командування, Іван Ніс і Стефан Зертис були прикуті до гармат. Полковник Іван Ніс, рятуючи себе від суду за зраду, вночі відрядив до Меншикова свого старшину Соломаху, який вказав таємний хід до фортеці.

За цю зраду Іван Ніс 14 листопада 1708 року отримав жалувану грамоту на полковницький чин від Петра І

Додаток 6

Страта колесуванням, яка застосовувалась до козаків і мешканців Батурина. Гравюра часів Петра І

Розправившись з козаками і сердюками, стрільці, драгуни з ненавистю накинулися на беззахисних і беззбройних людей похилого віку, жінок і дітей - рубали голови, кололи грудей. Мольба про помилування не допомагала.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ РОБОТИ